Євген Тюрін — один з тих, хто зміг не лише вижити, а й віднайти в собі сили продовжити службу та реалізувати свої мрії.
Життєвий вибір
31-річний Євген родом з Донецька. Після закінчення університету якийсь час він мешкав у Києві.
"Я шукав роботу у тому, що мене цікавило. Однак не зачепився, нічого такого не знайшов, тому вирішив піти на контракт. Колись ще дуже давно я мріяв бути військовим", — ділиться Євген.
Це було ще у 2017 році. За словами чоловіка, досвідчені військові постійно тримали себе у формі, керуючись принципом "хочеш миру, готуйся до війни".
Утім, напередодні навчання чоловік ніяк не міг налаштуватися на серйозний лад.
"Дуже не хотілося їхати на курси з підвищення кваліфікації у навчальний центр. Лише переконання командирів змусило мене зважитися", — каже він.
Пізніше, саме на навчанні, Євген застав день повномасштабного вторгнення Росії. Він з важкістю в голосі пригадує перші тижні бойових дій для української армії.
"Спершу все було плутано, росіяни поводилися непослідовно. Але недооцінювати їх — велика помилка", — застерігає захисник.
Куля, що змінила все
Підрозділ чоловіка був направлений для виконання бойових завдань на Луганщину. Там Євген і отримав серйозне поранення.
"Це сталося 17 квітня у місті Попасна. Ми виходили групою, виконували задачу. Було зіткнення з противником і я отримав кульове поранення. Їх було менше, ніж нас, тому вони одразу почали тікати", — зазначає він.
Після поранення розпочалася евакуація.
"Рівно 35 хвилин і я був вже у Часовому Яру, у спеціальному медичному шпиталі", — говорить Євген.
Робота побратимів і медиків була злагоджена.
"Це було добре спрацьовано і швидко. Всі знали, що робити. Хтось займався мною, надавав мені допомогу. Хтось тримав свій сектор, щоб інший ворог не вирішив піти в наступ", — пояснює чоловік.
Турнікет Євгену накладав товариш. Сам не зміг би, адже було перебито дві кістки одразу: "Відчуття було таке, що куля пройшла навиліт. А пізніше я дізнався, що вона залишилась в мені".
Через цю кулю згодом виникли ускладнення.
"Вона не пройшла навиліт, а застрягла у мені. Вона там залишилася і закарбувалася", — каже захисник.
Через це вже у Львові Євгену ампутувати ногу.
"Ми дістали її через рік, — розповідає Євген. — Лікарі були здивовані, що вона там залишилася, маючи той характер поранення, який у мене".
Сила духу замість психотерапії
Після ампутації ноги Євген налаштувався на позитивний лад, хоча й розумів, що буде складно. Його не охопила депресія, навпаки — він відчув полегшення від того, що вижив.
"Це єдине життя. Нічого страшного. Люди живуть і не з такими травмами", — розмірковує він.
Під час реабілітації чоловік багато працював над своїм психологічним станом та бойовим духом.
"Мені треба було піднятися, навчитися гарно ходити", — пояснює він.
Євгена надихала мрія в майбутньому взяти на руки власну дитину, гратися з нею, а коли вона дорослішатиме, то подати щось з верхньої полиці. Раніше він і не замислювався над такими дрібницями.
Психологічну підтримку Євген черпав радше від побратимів, рідних і з власного ресурсу, ніж від фахівців.
"До психологів не хотів йти, — зізнається він. — Моральний психологічний стан у мене був загартований ще з 2017 року. Я розумів, що таке війна і до чого потрібно готуватися".
Одужання давалося нелегко — Євген пережив близько 13 операцій! Найбільш виснажливими були перші хірургічні втручання, коли доводилося долати високу температуру та кровотечі.
"Мені перелили дуже багато крові. Хотілося вночі хоч трохи поспати та відпочити, і я відпочивав саме під час операцій", — ділиться спогадами співрозмовник.
Обрав реабілітацію вдома
Всі операції та протезування Євген проходив в Україні.
"Для мене було пріоритетним питанням — як далі обслуговувати протез: чи треба їхати за кордон, чи це можна робити в Україні?" — пояснює він.
Зрештою, Євген обрав рідну країну з кількох причин: "По-перше, це моя Батьківщина. По-друге, є побратими, поранені хлопці, які також тут реабілітуються".
Підтримку в цей період Євгену надавала мати.
"Вона робила все можливе, — розповідає співрозмовник. — Мої батьки дуже переживали".
Іноді рідним бракувало слів підбадьорення, проте Євген ставився до цього з розумінням. Після ампутації чоловіка турбували фантомні болі, особливо на початку та при змінах погоди.
"Після першої операції фантомні болі були досить виразними. Але зараз вони майже не турбують", — зазначає військовий. Загалом він цілеспрямовано працював над тим, аби звести ці відчуття до мінімуму.
Реакція людей на протез
Євген добре помічає реакцію оточуючих на свій протез.
"Ти дивишся на людей, як вони сприймають, який їхній настрій — з цікавістю чи певним жалем. Навіть якщо вони нічого не кажуть, це відчувається", — ділиться спостереженнями він.
Сам він воліє, щоб його сприймали як звичайну та рівну собі людину, а не жаліли.
"Я не люблю, коли мене жаліють, і це на мені відбивається", — наголошує чоловік.
Зараз Євген підтримує зв'язок з побратимами, хоча і не дуже тісний.
"Періодично буває з кимось списуюсь. Підтримую їхні збори. Проте зараз більше дружу зі спільнотою ветеранів. Друзів знайшов у реабілітаційних центрах", — розповідає він.
Футбол на милицях і служба
Наразі чоловік продовжує військову кар'єру, хоча й на іншій посаді, яка дозволяє працювати з протезом кінцівки. Військовий зізнається, що поранення вплинуло на його плани та світогляд.
"Мені здається, я став активнішим, більше намагаюся щось робити, веду більш активний спосіб життя. Мені цікаво себе випробовувати, ставити нові задачі", — ділиться військовий.
У вільний час Євген займається спортом: грає у футбол на милицях. Також він водить авто.
Основною порадою для ветеранів, які адаптуються до цивільного життя, Євген вважає налагодження психологічного стану.
"Треба прийняти те, що потрібно буде пройти реабілітацію і навчитись ходити. Мотивувати себе цим", — наголошує чоловік.
Військовий радить не зупинятися на досягнутому.
"Хлопцям буде цікаво спробувати свій максимум на протезах, знайти ту межу. А може її не буде?! Можливо на двох ногах ти не робив чогось, що робиш зараз", — підсумовує Євген Тюрін.
Матеріал створено командою EnableMe Ukraine спільно з онлайн медіа "TrueUA"